Українська енергетика між кризою та трансформацією: інтерв’ю з Георгієм Гелетухою

Наша енергетика сьогодні переживає один із найскладніших періодів у своїй історії. Масовані атаки на інфраструктуру, дефіцит тепла й електроенергії та водночас необхідність рухатися до європейських стандартів декарбонізації — усе це формує нову реальність для галузі. У цих умовах питання енергетичної безпеки та стійкості системи виходить на перший план.

Про слабкі місця централізованої системи, потенціал біоенергетики та ключові рішення для майбутнього ми поговорили з Георгієм Гелетухою, головою правління Біоенергетичної асоціації України.

Централізована система: проблеми та рішення

— Пане Георгію, наскільки нинішня криза в енергетиці оголила слабкі сторони централізованої моделі?

— Найбільш показовим прикладом є ситуація в Києві. Цю зиму місто проходить дуже важко, і особливо це відчувається на лівому березі. Там історично склалося так, що і тепло, і електроенергія значною мірою залежали від двох великих ТЕЦ — ТЕЦ-4 і ТЕЦ-6. Коли по них були завдані удари, наслідки стали миттєвими: тисячі будинків залишилися без тепла за мінусових температур, а електропостачання в окремих районах скоротилося фактично до половини.

Це дуже наочно показало ключову вразливість системи. Централізована модель справді є ефективною з інженерної точки зору — вона дозволяє максимально використовувати паливо, одночасно виробляючи тепло і електроенергію. Але вся ця ефективність зникає в момент, коли руйнується одне джерело. Тоді без енергії залишається не окремий об’єкт, а цілий район. Це означає, що в умовах війни централізована модель є системно вразливою і не може розглядатися як основа енергетичної безпеки країни.

Саме тому зараз стає очевидно: нам потрібна не просто ефективна система, а стійка. А стійкість означає децентралізацію.

— Чи є приклади більш стійкої моделі в межах самого Києва?

— Так, і вони дуже показові. Якщо порівняти лівий і правий берег, то різниця стає очевидною. На правому березі, окрім ТЕЦ-5, працює приблизно 180 районних котелень. Коли станція зазнала пошкоджень, ці котельні змогли підхопити навантаження, і місто фактично уникнуло масштабного колапсу теплопостачання.

На лівому березі такого резерву немає — і саме тому ситуація там набагато складніша. І чітко демонструє, що наявність розподілених джерел генерації є ключовим фактором стійкості системи. Це дуже простий, але важливий урок: система має мати запас міцності. Вона повинна передбачати сценарій, коли одне джерело виходить з ладу.

— Чи означає це, що ставку потрібно робити винятково на ВДЕ, зокрема біоенергетику?

— Ні, і це важливо підкреслити. На цьому етапі питання не в тому, на якому паливі працюватиме система. Питання — в її архітектурі. Якщо завтра на лівому березі з’явиться 180 котелень, навіть якщо вони працюватимуть на газі, це вже радикально змінить ситуацію.

Звісно, у довгостроковій перспективі потрібно рухатися до відновлюваних джерел, але в короткостроковій логіка інша — забезпечити надійність. Ідеальна модель сьогодні — це комбінація рішень: відновлення великих ТЕЦ, які дають базову потужність, і паралельне створення мережі менших об’єктів, які можуть швидко підхопити навантаження у разі аварії.

Особливу роль тут відіграють когенераційні установки. Це компактні, часто контейнерні рішення, які здатні одночасно виробляти тепло і електроенергію. Вони швидко встановлюються і можуть стати тим самим “резервом”, якого нам зараз так не вистачає.

Український біометан: виробництво й експорт

— Україна вже почала виробляти біометан. Наскільки це важливий для нас ресурс?

— Наразі це поки що невелика частка енергобалансу. Зараз ми виробляємо трохи більше 100 мільйонів кубометрів на рік, тоді як загальне споживання газу в країні становить близько 20 мільярдів. Тобто це лише близько 0,5% від загального споживання.

Але важливо розуміти контекст: це фактично перший рік, коли такі проєкти почали запускатися. До 2030 року, за оптимістичним сценарієм, ми можемо вийти приблизно на 200 мільйонів кубометрів. До повномасштабного вторгення ми планували значно більше — близько мільярда, але зараз інвестори обережні. Ризик руйнування об’єктів під час війни — це фактор, який неможливо ігнорувати.

Втім, цей стриманий розвиток створює відкладений ефект. Коли війна завершиться, ми, швидше за все, побачимо дуже швидке зростання, бум біометанових проєктів.

— Чому біометан не використовується всередині країни?

— Тому що економіка поки що працює проти цього. В Україні відсутні повноцінні ринкові механізми стимулювання декарбонізації. У Європейському Союзі існують механізми, які стимулюють декарбонізацію — це і торгівля викидами, і податки на CO₂.

У результаті біометан вигідніше експортувати туди, де за нього готові платити більше. Але ця ситуація не є сталою. У міру інтеграції до ЄС ми будемо змушені впроваджувати подібні механізми, і тоді ринок зміниться.

Бар’єри для розвитку біоенергетики

— Що сьогодні найбільше гальмує розвиток біоенергетики?

— Найбільша проблема — це викривлена цінова політика. Газ для населення штучно дешевий. Фактично ми маємо три різні ціни на один і той самий ресурс: 

• населення — ~8 тис. грн/1000 м3.
• бюджетні установи — ~16,5 тис. грн/1000 м3.
• бізнес — ~24 тис. грн/1000 м3.

Це створює абсолютно різні економічні стимули.

Там, де газ дорогий — наприклад, у промисловості — його заміщення біомасою вже відбувається. Там це вигідно. Але для населення газ дешевший за альтернативи, і жодної мотивації щось змінювати просто немає.

— Чому бізнес не інвестує в теплопостачання?

— Тому що там немає ринку в класичному розумінні. У нормальній економіці дефіцит призводить до зростання ціни, а це, своєю чергою, стимулює інвестиції. У нас дефіцит є, але ціни залишаються регульованими і фактично не змінюються.

У результаті бізнес не заходить у цей сектор, бо не бачить можливості окупити інвестиції. І держава змушена вирішувати проблему самостійно — через комунальні підприємства, які самі перебувають у складному фінансовому становищі.

— Яке рішення могло б змінити ситуацію?

— Перехід до ринкових цін і адресної підтримки населення. Ідея проста: люди платять стільки, скільки можуть — умовно сім’я платить до 15% доходу, а решту компенсує держава. 

Це дозволяє одночасно вирішити кілька проблем. По-перше, допомога стає адресною, а не розподіляється між усіма без винятку. По-друге, з’являються стимули економити енергію, утеплювати будинки, шукати ефективніші рішення. І по-третє, відкривається простір для інвестицій, бо ціни починають відображати реальну вартість ресурсу.

— Наскільки доступними є когенераційні установки?

— Якщо говорити дуже приблизно, то це близько тисячі доларів за кіловат встановленої потужності. Наприклад, установка на 2,5 мегавата коштує близько 2,5 мільйона доларів.

Це відносно недороге рішення, особливо якщо порівнювати з біомасовими ТЕЦ, які значно дорожчі на етапі будівництва. При цьому такі установки можуть окуповуватися за 2-3  роки, що робить їх дуже привабливими для бізнесу. Саме тому зараз ми бачимо активне зростання цього сегменту.

Успішні приклади використання біомаси

— Чи є приклади успішного використання біомаси?

— Так, і вони дуже показові. Наприклад, олійноекстракційні заводи. Україна є одним із світових лідерів у виробництві соняшникової олії, і в процесі виробництва утворюється лушпиння, яке раніше вважалося відходом.

У таких умовах проєкти окуповуються дуже швидко і працюють максимально ефективно. Сьогодні багато таких підприємств використовують його як паливо, виробляючи і тепло, і електроенергію для власних потреб. Це замкнений цикл, де відходи стають ресурсом.

— Чи відрізняються підходи у залежності від розміру населених пунктів?

— Так, і досить суттєво. У великих містах основне обмеження — це логістика. Неможливо просто так завозити великі обсяги біомаси в центр мегаполіса. Тому такі рішення повинні базуватися на околицях, а вже звідти тепло подається в систему.

У менших містах ситуація значно простіша. Там легше організувати постачання палива, менше навантаження на інфраструктуру, і загалом більше гнучкості.

Цікаво, що європейський досвід показує: навіть великі міста можуть успішно працювати на біомасі. Наприклад, у Стокгольмі близько 90% тепла виробляється саме з біомаси, у Копенгагені — приблизно 85%. Але це результат продуманого планування і правильної інфраструктури.

Перспективи повоєнного розвитку біоенергетики

— Яким ви бачите розвиток енергетики найближчими роками?

— Війна, безумовно, сповільнює розвиток, але водночас вона дуже чітко показує, у якому напрямку потрібно рухатися. Ми вже побачили ризики великих централізованих систем, зрозуміли важливість резервування і гнучкості.

Тому після завершення війни, я впевнений, ми побачимо різке зростання інвестицій у децентралізовану та відновлювану енергетику. Це стосуватиметься і біомаси, і біогазу, і біометану. У певному сенсі можна сказати, що час зараз працює на ці рішення. Просто їх потрібно правильно реалізувати.

Україна має унікальний шанс побудувати нову енергетичну систему — більш стійку, децентралізовану та інтегровану з європейським ринком.